Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Останнім часом хорошим тоном стало писати солодкуваті спогади про українських діячів сумнівної слави. Недавно в кількох числах газети 'Літературна Україна' був поміщений величезний за обсягом, рясно политий патокою, матеріал про Петра Шелеста. Була спроба гучно відсвяткувати ювілей іншого 'добродія' України – Щербицького. Відзначився і журнал 'Дзвін': в числі 11-12 за 2008 рік маємо змогу прочитати милий спогад про митрофорного протопресвітера Російської Православної Церкви Гавриїла Костельника.

Оскільки у демократичній країні, якою безумовно є Україна, мають право на існування різні думки, погляди та уподобання, то дозволю собі подати для читачів шановного журналу й інший спогад про цього служителя церкви, а саме – витяг із книги Отця Митрата Миколи Пристая 'Львівська Греко-Католицька Духовна Семінарія.' – Львів – Рудно, 2003. – С. 384-386:

'Г. Костельник був багатогранно обдарованою особистістю, мав хист науковця, проповідника, письменника, громадського діяча. За підрахунками проф. Ю. Томаша, автора просторої монографії про Г. Костельника, бібліографія праць Г.Костельника (опублікованих і рукописних) налічує 261 позицію. Г. Костельник – автор кількох драматичних творів, багатьох прозових і поетичних. У 1904 р. 18-річним юнаком видав збірку поезій 'З мойого села'. Вірші писав спершу хорватською, потім українською мовами.

Автор цієї книжки особисто знав о. Г. Костельника, працював разом з ним у комісії з перекладу Святої Літургії, яку свого часу створив архиєпископ Йосиф (до складу комісії входили преосвященний владика Йосиф, о. д-р Костельник, о. Новосад і о. Пристай). Г.Костельник був одним з найактивніших членів комісії. Пригадується, переклавши українською мовою певний фрагмент, о. Костельник любив цей текст читати (нерідко і співати) перед членами комісії, щоб показати як звучить Свята Літургія в його перекладі. Отець Костельник запрошував автора цих рядків також на богослуження в Преображенській церкві.

Останні роки перед війною, незважаючи на настійливі вмовляння свого найближчого товариша о. Василя Лаби, о. Костельник займався стигматиками. Під час одного з сеансів стиґматичка Настя Волошин заповіла в екстазі, що о. Г. Костельник стане зрадником, але тому тоді ніхто не надав ваги.

Після відвідин Москви у висловлюваннях Г. Костельника з'явилися нотки, які свідчили про його готовність до компромісу з православними. Ще за часів німецької окупації, коли у Львові було багато біженців з України, Г. Костельник дозволив у Преображенській церкві, у якій був парохом, православному єпископові та православним священикам відправити панахиду за Тараса Шевченка (до тих пір ніхто не відправляв богослуження за православних). Цей факт також можна потрактувати як одну з ознак тяжіння о. Костельника до православ'я.

І ще один момент. Г. Костельник, незважаючи на те, що був прекрасним проповідником, кваліфікованим викладачем значно вищого рівня, ніж багато його колег, у Богословській академії займав тільки посаду заступника професора, у Митрополичій капітулі мав титул почесного крилошанина. Натомість за 'заслуги' перед Православною Церквою він отримав титул митрофорного протопресвітера.

Після арешту митрополита Йосифа о. Костельник очолив 'ініціативну групу для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою'. Організував та провів 8-10 березня 1946 р. у катедральнім соборі св. Юра у Львові так званий 'Собор повороту до віри батьків'. На цьому соборі було 216 делегатів-священиків та 19 світських учасників. Собор ухвалив: 'Відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 року, ліквідувати Унію, відірватись від Риму і повернутись до нашої батьківської святої Православної Руської Церкви'. Греко-Католицька Церква офіційно перестала існувати.

'Єпархіяльний вісник' за травень-червень 1947 р. (№ 5-6) помістив список священиків, які возз'єдналися із Православною Церквою: з Львівської єпархії – 523, Станіславівської – 270, Дрогобицької – 295, усього: 1038 священиків. До возз'єднання із православ'ям у згаданих єпархіях було 2950 священиків.

Куди поділися 1862 священики? Частина була ув'язнена, частина знайшла 'притулок' у Сибіру, 'тоже русской земле', решта шукали собі безпечніших світських посад у надії, що там їх не досягне караюча рука московського більшовизму.

Що спонукало о. Костельника стати відступником? Найвірогідніше, страх за себе й родину (два його сини були воїнами української дивізії 'Галичина'). Можливо, і особисті переконання. Про це свідчать його пізніші твори, опубліковані після переходу на православ'я.

20 вересня 1948 р. після Служби Божої о. Г. Костельник був убитий. Його невідомого вбивцю постигла така ж доля (через кілька хвилин після злочину, коли він утікав по вул. Корняктів).

Хто вбив Г. Костельника? – здогадів не бракувало. Хтось навіть пустив поголос, буцімто о. Костельника вбив його власний син, інші звалювали вину на українських партизан. Але ті, що вміло організували вбивство, не зуміли заховати слід убивці. Вбивцями о.Костельника були ті самі, що спричинилися до смерті двох інших представників 'ініціативної групи' – Пелвецького та Мельника. Отець Г. Костельник свою місію виконав, тепер він був уже непотрібний. На владичому престолі у Львові засів православний митрополит'.

* * *

Доповнює портрет Г. Костельника його виступ на сумнозвісному Соборі:

ДОПОВІДЬ ПРО МОТИВИ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

З РУСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ

Митрофорний протоієрей, доктор Гавріїл Костельник

Всечесні отці і Високоповажані панове, делегати Собору! 350 літ минає від унії в Берестю, якої наша галицька греко-католицька Церква є наслідницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціальне вміщалось в її насінню.

За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ магометанство стало небезпечним суперником для християнства. За 300 літ протестантизм всадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Берестейська унія?
Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, /.../.

Невже ж і нині, коли завдяки незрівнянному героїзмові і непроглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ляцьке ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, навіть Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадьярському ярмі, ба, ще більше: коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розтрощена на віки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії? Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти, і з невільника стати «господарем домовитим». Чи ми могли б лишитися сліпі на те, як дуже змінилася історія? /…/. Друга світова війна остаточно покінчила ці рахунки: розріст і гегемонія романського світу належать до минувшини, а майбутність належить до слов'янських і англосакських народів, які й чисельно перевищили родину романських народів. Навіть у революції вже нині не передує романська Франція, а слов'янський Радянський Союз. Папство є виразом слави романського світу. Невже ми будемо жити і працювати для слави і розросту романського світу, який уже нидіє? А не будемо працювати для слави і розросту слов'янського світу, час якого настав?
Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними.
Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації.

/…/. Треба пам'ятати, що унія хіба тільки в Америці є звичайною собі Церквою, нарівні з іншими. А в нас, де тягнеться давня історія, унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз'єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну?

/…/. Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж православіє є історичною вірою слов'ян, бо слов'яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов'янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі.

/…/. Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви.

Ще мушу спинитися над назвою «Всеруська Церква». Ця історична назва всім нам добре відома. Вона була уживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція «соєдиненіє всіх церквей» — тим більше, коли Церкви находяться в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від православної Церкви Київської Русі, відки походить і назва «Русь», і з'єднує в собі православіє українського, великоруського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з'єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь — це колиска історії усіх цих народів. Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідомість, що Церква є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає (Всеруська Православна Церква, Руська Православна Церква – це недолугі спроби Костельника заморочити голови делегатам Собору. Насправді, тоді існувала єдина і незаперечна назва – Російська Православна Церква з центром у Москві . Про ніяке ж 'релігійне серце в Києві, який є матір'ю всієї Русі', тоді не йшлося. Це також вигадка Костельника або тих, хто писав цю доповідь. – В. Ш.).

Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель.

Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз'єднання з Церквою всього нашого народу'.

Повернуся до таких слів Г. Костельника: 'Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян'. Дивне хотіння, бо Рим хоча не зробив нам нічого доброго (хіба-що коронував князя Данила на короля), але й не заподіяв ніякого зла. Натомість, комуністична Москва тільки з 1939 по 1941 рр. депортувала до Сибіру майже мільйон галичан; поарештувала всіх національно свідомих українців, серед них багато греко-католицьких священиків і їхніх дітей; замордувала сім'ю брата Андрея Шептицького і батька Степана Бандери о. Андрія; втікаючи на початку війни на схід, не 'забула' по-варварськи закатувати без суду і слідства десятки тисяч в'язнів та познущатися над їхніми бездиханними тілами. А люба серцю Костельника Російська Православна Церква ані муркнула на захист безневинних жертв-християн.

Після повернення до Львова більшовицькі бузувіри продовжили терор. Цитую з книги о. М. Пристая: '11 квітня 1945 р. заарештували митрополита Йосифа Сліпого, львівських єпископів – Никиту Будку та Миколая Чарнецького, станіславівських – Григорія Хомишина та Івана Лятишевського, а також о. канцлера Миколу Ґалянта, о. Омеляна Горчинського, пароха церкви св.. Юра, та ще 20 священиків. /…/ Зранку 14 квітня полковник Алєксеєв, скликавши всіх настоятелів Духовної й Малої семінарій оголосив: 'С этой минуты ваша семинария и академия не существуют.' /…/ Заарештували ректора Духовної семінарії о.Івана Чорняка, префектів – о. Степана Сампару та о. Йосифа Труша. /…/ Суд над українськими ієрархами відбувся тільки в березні 1946 р. Єпископів звинуватили у 'ворожій діяльності проти радянської влади та у співпраці з німецькими фашистами' (іншої причини не придумали). Митрополит Йосиф Сліпий, єпископи будка та Лятишевський отримали по 8 років тюремного ув'язнення, єпископ Хомишин – 10 років, єпископ Чарнецький – 5 років. Окрім митрополита Йосифа Сліпого, який відбув 18-річну каторгу та єпископа Чарнецького, решта померла в тюрмах Росії.'

Тоді ж, у березні 1946 року, розігрався фарс під проводом Г. Костельника, на якому відступники прийняли ухвалу про відлучення від Римського престолу та об'єднання з Московською Православною Церквою. Як міг інтелігентний парох Преобаженської церкви поміняти цивілізований Рим на дику московську орду, яка за тридять років знищила у власній державі тисячі церков, серед яких було багато пам'яток архітектури світового значеня, виморила голодом мільйони власних громадян-християн, мордувала священицтво і інтелігенцію, обібрала і перетворила в рабів селян, заселила Сибір в'язнями концтаборів?..

'Дзвін', №3, 2009

Закрити